Ігри царя Давида

 

 

 

 

"Ні в якому разі не можна говорити про естетичне пізнання чи освоєння Світу. Правильніше вважати художню творчість засвоєнням або навіть утилізацією дійсності. Тут не може бути ані прогресу, ані розвитку, а лише — накопичення, комбінування та гра. Те саме стосується й багатьох інших хижих сфер суспільного життя. Зокрема, найбільш адекватним інструментом для опису політичних, історичних і соціальних процесів є математична теорія ігор. Не випадково геополітичний бестселер сугестора З. Бжезинського називається «Велика шахівниця». Можна згадати й «військові ігри» у штабістів. Цар Давид, такий знаменитий своєю «лагідністю», просив юнаків «пограти» для нього та його гостей — це означало для молодих хлопців вступити у смертельний поєдинок.

Сугтестори все перетворюють на гру. Ілюстративною є нинішня ситуація в Росії: цим мерзотникам надали «свободу самовираження», їх ніхто належним чином не контролює, а самі вони поки що не розуміють, що витворяють. А якщо й схаменуться, то буде пізно, вони вже гранично чітко «проявили» себе. Усі ці незліченні «ток-шоу», «прес-експреси». Наприклад, 1 липня 1999 року зі студії НТВ транслювалася теж якась гра.

Стіл, як у казино, глядачі, а гравці — наші політики: Шохін, Хакамада, Подберезкін та інші. Саме вони й роблять свої ставки. Ведуча — Прошутинська — ставить їм запитання, а політики відгадують за гроші. Усі занурені в гру — хихикають, жартують на тему, хто краще грає і чому. У підсумку Шохін виграє, Хакамада посіла друге місце. А тема тієї гри, питання, на які доводиться відповідати, — викрадення людей, заручники в Чечні, бомбардування Югославії силами НАТО.

Адже це ж все одно, що танцювати на трупах! Сугестори все перетворюють на балаган. Треба скинути пелену з очей і жахнутися будь-якому подібному нелюдському дійству. Їх би всіх самих викрасти комусь, та так, щоб і не знайти ніколи! Один із гравців — лідер «Духовної спадщини» Олексій Подберезкін. Яка ще йому спадщина, крім поганої мітли! Його справді через півтора місяця виключили з КПРФ — правильно зробили, але таких треба гнати якнайдалі. І не зволікати з цим: можна було б вигнати Подберьозкіна одразу після тієї передачі, а не чекати відверто зрадницьких вчинків.

Світ мистецтва за своєю суттю дуже схожий на «веселі й видовищні» спроби п’яного шизофреніка «розібратися» у роботі ЕОМ першого покоління, що займає кілька залів, а то й поверхів. Метушня, крики, дим… Точно так само й у «вищому світі» — у політиці: можновладці, поглинені своєю божевільною грою «у владу й на гроші», не беручи до уваги безліч соціально-психологічних чинників, витворяють жахливі речі й приносять лише нещастя простим людям. Мистецтво — це просто певна карикатура на дійсність, що змінюється з часом.

І таким чином, естетичний рух є безперспективним, мистецтво не може дати конкретних результатів, так само як не може самозабутий гавкіт собак, що супроводжують караван торговців зброєю чи наркотиками, змінити його маршрут. Тому забуваються художники, музиканти, поети минулого, причому — не обов’язково другорядні. А ось постійне тримання на слуху й на виду «безсмертних класиків» необхідне сучасному мистецтву для «важничання пустушкою» та самовиправдання.

Зараз, і це стверджують дуже багато хто, відбувається найглибша загальна криза або занепад мистецтва. Але такими гучними словами, і це вже стало традиційним, час від часу називають його «поточний» стан, так само як і нинішній. Все ж це не зовсім правильні визначення. З кризи можна вийти, навіть оновленим, одужавшим. Занепад же — це, безперечно, явище минуще, періодичне, буде й схід. «Не бійтеся! Воно повернеться!», — як заспокоював оточуючих якийсь принц із фантастичної розповіді, що ніколи в житті раніше не бачив сонця і вперше спостерігав його захід. Нині ж правильніше буде говорити про повне розкладання мистецтва, як про сумний процес, що супроводжує настання смерті. Тож «сонце мистецтва» не зійде, або ж зійде щось зовсім інше.

Але чи справді це сумна подія? Ні й ні, просто-напросто настав час йому йти, «мавр зробив свою справу» і його присутність більше не потрібна. Так само, як людству більше не потрібні «послуги» вбивць, маніяків, шахраїв. Хоча військові контингенти ще довго виконуватимуть свою службу, необхідність якої зумовлена цілком обґрунтованим взаємним страхом суспільств. Але всі ці процеси позбавлення людства захисту мають дуже й дуже повільний характер, із страшними сплесками та рецидивами хижацтва — достатньо згадати світові війни. Зараз триває найстрашніша (чи остання?) Третя світова війна, що ведеться абсолютно новими засобами: інформаційними, психотронними та іншими."

 

Хижацька творчість: етичний зв'язок мистецтва з реальністю. Борис Діденко

 https://drive.google.com/file/d/1gW1C3N4ETtAMe0r3T3dF3hec7VrYke18/view?usp=sharing