Альберт Ейнштейн та інші

 

 

Огюст Конт – родоначальник позитивізму – колись розподілив усі науки за ступенем їхньої складності: математик, фізика, астрономія, хімія, біологія, соціологія. 

Характерними в такому розташуванні наук є зменшувана спільність і зростаюча складність явищ. Найскладніша наука «за Контом» – соціологія, що можна розуміти як складність усіх наук о людині й суспільстві. І чим наука менш абстрактна, чим важче вона піддається логічному аналізу, тим, звичайно ж, у ній легше «наворотити справ». У математиці зробити це практично неможливо, помилка буде виявлена обов'язково, хоча й у ній дуже багато спірного, особливо в аксіоматиці.

Але ось у фізиці вже можна «шустрити». Найбільш яскравий приклад – горезвісна теорія відносності, параноїдально екстравагантна, але неспроможна гіпотеза, на яку необачно клюнув і «взяв на себе відповідальність» німецькомовний патентознавець Альберт Ейнштейн.

Здавалося б, якщо якась теорія призводить до парадоксу, то теорію потрібно негайно відкидати або ж включити її в ширшу наукову парадигму. Адже «парадокс – це сторож математичної та логічної неохайності»! Саме розв'язання парадоксу, що виник у якійсь теорії, яка зайшла в глухий кут, позбавлення від нього, і призводить до досягнення вищого рівня науки, до створення нової наукової парадигми. А тут – паноптикум парадоксів! Один множить інші, подібно до «розперезаного» вірусу в організмі. За словами професора О. Д. Хвольсона, «нечувана парадоксальність є особливо характерною рисою теорії відносності».

З неправильних вихідних посилок можна за бажання вивести які завгодно результати. «Якщо $2 \times 2 = 5$, то існують відьми», – як висловився німецький математик Гаусдорф. І ось хтось узяв та й приписав фізичній реальності якісь нібито закономірності, а насправді – результати чисто математичних викладок. Точніше, було висунуто припущення, що розміри всіх тіл залежать від швидкості їхнього руху відносно спостерігача. Цю гіпотезу обґрунтував своєю електронною теорією нідерландський фізик Гендрік Лоренц (1853–1928), а французький математик Анрі Пуанкаре (1854–1912) побудував нову теорію відносності, що різко відрізнялася від теорії Ньютона. Усі ці абстрактні міркування, помилково прийняті за реальність, і вилилися в спеціальну теорію відносності (СТО) Ейнштейна.

А деякі впливові кола «помножили докази правильності» нової теорії: зробили абсолютно неможливою будь-яку критику «промаху», що стався і розвинувся до рівня «кобилячої» маніні. І досі це табу – заборона на критику теорії відносності – зберігається.

Однак сучасні астронавігаційні, радіолокаційні та інші дослідження і роботи в космосі вимагають обов'язкового векторного додавання швидкостей світла (нібито незалежної від спостерігача – у чому й полягає знаменитий «другий постулат» СТО) і космічних апаратів. Розбіжності з теорією відносності досягають порядку, що легко реєструється приладами (сотні мілісекунд). Попри це, все ті ж впливові захисники замовчують факти, «пояснюючи» ці розбіжності «релятивістським запізненням сигналу», хоча насправді правильніше назвати його «антирелятивістським» – похоронним дзвоном для теорії відносності. (Детальніше теорія відносності висвітлена в статті Л. Н. Рижкова.)

Як зараз з'ясувалося, Ейнштейн був «розкручений» сіоністськими колами, тому правомірно буде припустити, що у тих впливових покровителів, які на початку XX століття прийняли «на ура» таку незвичайну теорію, спрацювали підсвідомі механізми, які вловили явну аналогію СТО з іншою параноїдально-інтелектуальною конструкцією – Кабалою, колись запозиченою левітами у халдейських жерців і так само донезмоги «удосконаленою». «Кабала містить у собі всі знання про наш світ (тобто всі науки в усій їхній нерозкритій повноті) і розкриває таємниці всього всесвіту».

І ось, наче знайдене Ейнштейном наукове підтвердження давнього халдейського творіння, «точніше», якщо СТО – це 2х2, то Кабала – навіть не 5, а 6, якщо не більше. Значить, існують Ацилут, Гальгальта, кетер, хохма, парса та інші аксесуари апартаментів Єгови. І ось уже скоро – у 2005 році – виповниться століття (вік!), як релятивістська галіматья займає абсолютно не те місце, на яке вона заслуговує, а саме – у трагікомічному кунсткамерному відділі науково-історичних курйозів, з такими її «видатними» експонатами, як вічний двигун, філософський камінь, флогістон, канали Марса тощо.

Морально-творче підґрунтя

Але найпримітнішим і найтрагічнішим у всій цій «історії з релятивізмом» є її морально-творче підґрунтя. З теорією відносності склалася анекдотична (але й багато в чому трагічна за своїми наслідками) ситуація вже на початку століття, одразу після її появи. Вибратися ж із цього «поганого анекдоту» вчений світ не в змозі досі. Ейнштейн, як уже говорилося, запозичив для «своєї» теорії принцип відносності, висунутий Пуанкаре, та інваріантні перетворення просторових і часових координат Лоренца. Усе це «відносне господарство» було негайно роздуте до неймовірних розмірів епохального відкриття.

А треба сказати, що в той час у Європі, зокрема й у Росії, серед учених існував «скромний стиль», своєрідна мода, чи що. Учений, навіть зробивши дуже велике відкриття, поводився так, ніби нічого особливого не сталося, – мовляв, це дрібниці, хоча всі й розуміли значущість роботи. Таке собі «скромне піжонство». І тут раптом з'явилася «плеяда» учених-сугесторів, які навіть маленькі, незначні досягнення роздували як тільки могли; робили, що називається, з мухи слона. Вони йшли і на прямі підлоги, фальсифікації, але головною їхньою зброєю був плагіат – вони прямо-таки полювали за ідеями видатних учених, які «погано лежали».

Таким мисливцем був і Ейнштейн, як він сам висловлювався, у нього був «нюх на головне». Сидячи, подібно до павука у своєму патентному бюро, він і «винюхував», де і що погано лежить. Та сама «методика» донині здійснюється особами «все тієї ж» національності в патентних установах майже всіх країн світу. У радянські часи у ВНДІДПЕ (Всесоюзний інститут державної патентної експертизи, зараз це ФІПД, Федеральний інститут промислової власності) не було жодного співробітника навіть хоча б зовні схожого на росіянина. Зате всі заявки від російських (та й не тільки російських) учених і винахідників буквально наступного дня публікувалися в Ізраїлі, а ще через день у США. Самим же заявникам через пів року-рік говорилося про безперспективність їхніх пропозицій, з одночасними натяками на їхню бездарність. Серйозних протестів не було, та й не могло бути через їхню марність. Лише одного разу когось із патентознавців-«ейнштейноїдів» якийсь обібраний винахідник зарубав сокирою. Але це, зрозуміло, нічого в «патентному гешефті» не змінило.

Науковий світ Європи був приголомшений і збентежений, адже було незвично і ніяково так носитися зі своїми працями, та й потім образливо було бачити свої власні «скромні» ідеї, кимось запозичені й «прилаштовані» у найкращому вигляді. Почалося щось на зразок «пріоритетної» паніки. Коли бум з теорією відносності набрав сили, захвилювався й обібраний Пуанкаре, він почав висувати претензії до Ейнштейна з приводу пріоритету, навіть якось висловив це йому при особистій зустрічі. Зрозуміло, що це була безперспективна справа, за Ейнштейном стояла преса, на той час уже надійно схоплена і контрольована єврейськими колами.

Але незабаром марність цієї боротьби змінилася її непотрібністю. Пуанкаре, поміркувавши як слід над тим самим своїм принципом відносності, що став тепер всесвітньо знаменитим «постулатом Ейнштейна», зітхнув із полегшенням: «Слава Богу! Я був не правий!». Принцип цей виявився на перевірку помилковим, не все у світі так уже й відносно, є й абсолютна система відліку. Але саме це прозріння, можливо, і призвело до того, що Анрі Пуанкаре незабаром помер на операційному столі під час дріб'язкової операції. Устигни він опублікувати свої міркування, доля теорії відносності опинилася б під великим питанням, надто вже великим був авторитет Пуанкаре.

Адже вся ідея релятивізму полягає в тому, що, наприклад, яблуко можна розглядати як таке, що падає на Землю з таким самим правом, як і Землю, що падає на яблуко. Це, мовляв, без різниці, все у світі відносно. Або, як кажуть у Кабалі, «важливий не сам світ, а як його сприймати». Але це зовсім неправильно. Швидкість і величина їхніх взаємних переміщень обернено пропорційна їхнім масам, і за один і той самий час яблуко зміститься відносно загального центра важкості системи «Земля – яблуко» на величину в 10²⁸ ступеня разів більшу, ніж Земля. Отже, твердження «яблуко падає на Землю» у стільки ж разів більше відповідає істинному стану справ, ніж зворотне! Цей принцип так само застосовний і до Всесвіту в цілому, і до будь-яких його ділянок. Весь релятивізм, таким чином, є не чим іншим, як набором шокуючих – помилкових в основі – софізмів, що не мають до реальності світу жодного відношення.

Кабала говорить про те саме (принцип відносності), але з ще більшою «ясністю»: «Атік – ВА''К або М''А відносно Гальгальта світу А''К, оскільки хоча обидва вони – парцуф кетер, але Гальгальта – це кетер у всі десять сфірот, а Атік, відносно неї – ВА''К, лише мала її частина. Також А''А відносно парцуф А''Б і АВ''И відносно парцуф СА''Г і ЗО''Н світу Ацилут – відносно світу А''К… Це наповнення світла парцуф Ацилут відповідає ніби підйому звичайного стану: весь світ Ацилут ніби піднімається відносно світу А''К, отримуючи світло нешама, хая, єхіда, яких він був позбавлений внаслідок відсутності АХА''П кілім, що знаходяться під парса». (Міхаель Лайтман, «Кабала. Таємне єврейське вчення». Новосибірськ, 1993).

На відміну від СТО А. Ейнштейна, Кабала «знає» аж п'ять видів світла: єхіда, хая, нешама, руах і нефеш.

Того ж 1912 року стався ще один «відносний» казус. Російський фізик Микола Олексійович Умов (1846–1915) опублікував статтю, в якій, власне, забивав цвях у труну теорії відносності. Усі матеріальні зміни (скорочення довжини, уповільнення часу), які постулює ця «теорія», – як це довів Умов, – є лише уявними для спостерігача, до якого доходять світлові хвилі від об'єкта, і ніяк не стосуються самого фізичного об'єкта. Перетворення Лоренца мають лише чисто математичний, «паперовий» характер, і до фізичної реальності не мають відношення ні сном, ні духом.

Стаття ця була опублікована в німецькому фізичному журналі «Zeitschrift fuer Physik», німецькою, ясна річ, мовою. Комізм же ситуації в тому, що одеська релятивістська збірка «Теорія Відносності» тут же передруковує її, помилково прийнявши прізвище автора – Umow – за чисто німецьке, а автора – за прихильника теорії відносності. Не впізнати прізвища великого фізика (вчення про потік енергії – «вектор Умова»!), не розібратися в змісті статті! Це може свідчити лише про найвищий рівень дрімучості російськомовних прихильників теорії Ейнштейна, але й настільки ж наполегливих і нерозбірливих у досягненні своїх цілей.

Абсурдні гіпотези в інших науках

В астрономії – значною мірою «з подачі» теорії відносності («поганий приклад заразливий») – також запанували відверто маячні гіпотези. Найбільш показовою є теорія «Великого Вибуху» (Big Bang), яка виявилася на перевірку теж, як і СТО, неспроможним міфом. Астроном Габбл виявив «червоне зміщення» – зменшення частоти світлових хвиль від віддалених від нас галактик, і чим далі вони одна від одної, тим більше це «червоне зміщення». Це може означати, що всі галактики нашого Всесвіту розбігаються одна від одної, і ми нібито спостерігаємо прояв ефекту Доплера. На підставі цього було зроблено висновок, що колись (~ 20 млрд років тому) стався вибух «сингулярності», такої собі точки простору розміром не більше за шпилькову головку, в яку була до цього стиснута вся матерія нашого Світу.

Але ніякого розбігання галактик насправді не існує. Горезвісне «червоне зміщення» Габбла є всього лише «втомою фотонів». Справді, не можуть же ці «світлячки» мчати мільярди років у космічному просторі й не зменшити трохи частоту своїх коливань (і тим самим зсунутися в червону частину спектра). Саме тільки тому швидкість розбігання галактик (нібито!) збільшується залежно від відстані: чим вони далі одна від одної, тим швидкість їхнього взаємного розбігання більша.

Насправді ж, чим більшу відстань проходить світло, тим більше «втомлюються», уповільнюють свою частоту фотонні потоки. Тому випромінювання значно віддалених від нас джерел доходить, у зв'язку зі значним гальмуванням, у вигляді розсіяного реліктового випромінювання. Випромінювання від наддалеких джерел розсіюється і поглинається в зонах, недоступних нашому спостереженню. Саме в цьому полягає розгадка фотометричного парадоксу Ольберса (чому це раптом не все небо суцільно в зорях, якщо Всесвіт нескінченний).

Але абсурдна гіпотеза походження нашого Всесвіту внаслідок «першовибуху» і «панічного» розбігання галактик на всі боки продовжує відстоюватися вченим світом з енергією, вартою іншого застосування. Зараз ці вчені вже дійшли до безглуздого твердження, що галактики з часом збільшують свою швидкість, розбігаються все швидше і швидше. Що, у галактик з'явилися двигуни?! Адже для прискорення потрібна постійна сила!

Далі, – у хімії кишить нісенітницями, звісно ж, «велика епоха» алхімії. Чого тільки не намагалися знайти ці першопрохідці – фантазери і безумці! І «філософський камінь», і «способи трансмутації», і «еліксир безсмертя»! Але все ж вони дали хімії – уже як науці – практичні методики роботи з реактивами. Крім того, алхіміками зроблено й безліч випадкових відкриттів, як би «побічних» до основних пошуків; так, наприклад, ними було отримано чистий фосфор.

А в біології незабутніми колосами навколонаукового невігластва стоять фігури Ольги Борисівни Лепешинської (1871–1963) та Трохима Денисовича Лисенка (1898–1976). «Самозароджувана жива речовина» і «біологічна наука»: відповідно – цвіль у брудному лабораторному посуді та хибна теза про успадкування набутих ознак. Хоча, в принципі, питання з теорією Лисенка остаточно не закрите, там є щось раціональне, випадково вгадане, але в цьому позитиві вчені-генетики, мабуть, розберуться ще не скоро, це знання іншого рівня. На мікрорівні генетичних мутацій еволюція дійсно йде «за Дарвіном». Але на популяційному макрорівні все ж таки – «за Ламарком і Лисенком». У жирафа шия стала довгою, за великим «макро»-рахунком, саме завдяки тому, що він тягнувся за листям на високих гілках дерев і «передавав» цю «тягу» своєму потомству.

Ну і, нарешті, соціологія, точніше, увесь «букет» наук про людину, спосіб її життя, ще точніше – про злочинні діяння людей по відношенню одне до одного і до Природи. Спектр наук величезний – історія, політологія, психологія, антропологія, астрологія, теософія, діанетика… Тут наворочено стільки нісенітниці, що мимоволі викликається «світлий образ» авгієвих стаєнь. Імен і Шкіл – сотні й сотні, геній на генієві й генієм поганяє. І теорії, теорії, теорії… одна правильніша за іншу, і навпаки, всі інші правильніші за кожну. Не кажучи вже про сонм ясновидців – каламутнооких контактерів, які «напряму» отримують, «знімають» інформацію з «вищих сфер Світу».

Що є спільним?

Що ж є спільним для всіх подібних «корифеїв» брехні та помилок у науці? Наївність? Омани чесних дослідників? Звичайно, були й такі, але все ж лженаукову погоду завжди робили і роблять шарлатани-сугестори. Основний же «творчий рушій» сугесторів, зокрема й «наукових» шарлатанів усіх мастей, – це прагнення до слави та/або матеріальної вигоди будь-яким шляхом, незважаючи на засоби. Епатаж, підлоги, фальсифікації, придушення і навіть знищення опонентів тощо – «класичні наукові» прийоми.

У хижих гомінідів немає щирого і беззавітного потягу до пошуку істини, що є прямим наслідком хижого інстинкту: для них головне – купувати для себе, оббирати і пригнічувати інших, отримувати негайні результати. Ними керує всепоглинаюча жажда задоволення своїх гедоністичних бажань, таке собі «нетерпіння серця», а точніше – «могутній поклик» шлунка і геніталій. Точніше так само поводяться і тварини, просто у звичайних звірів менше «запитів» і можливостей їх задоволення. А ці… – слів немає, що витворяють.

https://drive.google.com/file/d/1gW1C3N4ETtAMe0r3T3dF3hec7VrYke18/view?usp=sharing