Видова відмінність. Антропогенез

 

 

 

 

 

У 2005 році виповнилося сто років (а цього року — вже 105) від дня народження великого російського вченого Бориса Федоровича Поршнева (1905–1972) — професора, доктора історичних і доктора філософських наук, лауреата Державної премії СРСР, автора понад 250 наукових праць, присвячених найскладнішим науковим проблемам, почесного доктора Клермон-Феррарського університету.

Однак ця подія пройшла абсолютно непомітно. Жодного слова в ЗМІ. На відміну від пишних похвал на честь сторіччя від дня народження порожньої, безглуздої (до того ж, як відомо, вкраденої) теорії відносності Ейнштейна (лауреата Нобелівської премії). Урочисто пройшли й вшанування на честь століття від дня народження письменника та теж лауреата тієї ж гранично політизованої премії — Михайла Шолохова, автора роману «Тихий Дон» (який, як кажуть, теж був здертий — a la Einstein — із чужого рукопису, імовірно — донського письменника Федора Крюкова).

Поршнєв же знайшов відповідь, мабуть, на найголовніше питання, яке з давніх-давен ставлять собі люди — ХТО МИ?

Борис Федорович Поршнєв — творець єдиної науково достовірної теорії антропогенезу (походження людини).

Без жодного перебільшення можна стверджувати, що якщо й існує природничо-наукова альтернатива релігійним уявленням (як відомо, не верифікованим, тобто незаперечним, апріорним) про походження людини, то це саме концепція, висунута Поршневим. До того ж вона наукова, тобто піддається перевірці. Вона або піддається верифікації (доказу), або піддається фальсифікації (спростуванню). Але останнє навряд чи можливо, бо аргументація Поршнева не поступається математичному доведенню. Усі інші концепції антропогенезу (як матеріалістичні, так і всі інші) такою альтернативою бути не можуть.

Ми маємо тут справу з тією закономірністю, яка пов’язує простоту з геніальністю. Однак палеопсихологічне відкриття Поршнева навіть мало назвати геніальним, це щось із сфери прозрінь та одкровень. Можна сказати, дещо перефразувавши загальновідомий афоризм про існування Бога: «Навіть якби це знання було неправдою, то його варто було б вигадати». Бо справді людство заслуговує на таку інтерпретацію свого богонеприйнятного способу життя. Однак усе це правда, хай страшна й неприємна для людей, але — правда.

Єдиним пам’ятником, приуроченим до столітнього ювілею Поршнева, стало перевидання його головної наукової праці — монографії «Про початок людської історії. Проблеми палеопсихології», виданої видавництвом «ФЕРІ-В». Але порівняно з першим виданням (1974 року, що вийшло вже після смерті автора), сильно урізаним радянською дебільною цензурою, нове видання включило в себе всі раніше неопубліковані розділи. І тепер, на відміну від усього іншого безлічі наявних нині гіпотез (неспроможних, абсурдних і суперечливих) про походження людини, палеопсихологічна теорія Поршнева набула доказового статусу.

Ця книга, яка коштувала життя її автору, знаменує собою початок повного перегляду всіх наук про людину, порівнянного хіба що з коперніканською революцією в астрономії.

Офіційна ж антропологія виявилася нездатною сприйняти ідеї Поршнева. Адже сама ця «наука про людину», на жаль, займалася й займається переважно другорядними питаннями та навіть відвертою нісенітницею; вона «не помітила» найголовнішого, а тому так і не змогла відповісти на вічне «питання всіх питань»: як саме, як конкретно, як насправді виникла людина? Вичерпну доказову відповідь на це питання дав російський геніальний вчений Борис Федорович Поршнев.

Поршнєв чітко усвідомлював неоднозначну роль спеціальних наук у вивченні проблем антропогенезу. З одного боку, палеоантропологи, палеонтологи та палеоархеологи — чи не основні «легітимні» дослідники походження людини — були вкрай поверхнево ознайомлені з серйозними науковими результатами, отриманими в зоології, психології, нейрофізіології, соціології. З іншого боку, самі ці перелічені науки були вкрай слабо розвинені саме в застосуванні до проблем антропогенезу.

«Жоден зоолог не зайнявся серйозно екологією четвертинних предків людей, а адже систематика, яку пропонують палеонтологи для видів тварин, що оточували цих предків, не може замінити екології, біоценології, етології. Жоден психолог чи нейрофізіолог не зайнявся зі свого боку філогенетичним аспектом своєї науки, вважаючи за краще вислуховувати імпровізації фахівців із зовсім іншої галузі: тих, хто вміє проводити розкопки та систематизувати знахідки, але не вміє поставити навіть найпростішого експерименту у фізіологічній чи психологічній лабораторії. Жоден кваліфікований соціолог чи філософ не написав про біологічну передісторію людей нічого такого, що не було б, зрештою, індуковано тими самими палеоархеологами та палеоантропологами, які самі потребували б наукового керівництва в цих питаннях».

Іншими словами, існувала лише певна множина практично непересічних галузей знання. Поршнєв поєднав, синтезував ці знання, саме так і виникла наука палеопсихологія.

Гігантський внесок Поршнева у питання про походження людини полягає в тому, що він не припустив, а саме довів кілька кардинальних положень.

1. Предок людини ніяк не міг бути мисливцем. Це суперечить зоологічним уявленням. Якби він спробував змагатися з хижаками, його самого миттєво «винищили б як клас». Предок людини зміг зайняти єдину безпечну для нього екологічну нішу — некрофагію, трупоїдство.

Саме для цієї мети, для оброблення туш тварин, убитих справжніми хижаками, та розколювання великих кісток і слугували знамениті «кам’яні знаряддя». Вони замінювали потужні зуби, ікла та пазурі, що були у інших хижих тварин. Але щоб наздогнати й убити таким каменем хоча б якогось зайця чи невеликого оленя, цього не могло статися навіть теоретично. Звідси й прямоходіння, викликане необхідністю вишукувати кісткові останки тварин, що загинули або були вбиті справжніми хижаками, а також нести камені до кісток або кістки до каменів.

2. Предки людини не винаходили вогонь. Не було ніякої «вогняної революції», яка нібито зробила людину такою, якою вона є, на чому досі вперто наполягають багато «вогняних» антропологів. Вогонь, тління сухої трави, гілок були неминучим наслідком самого процесу виготовлення «знарядь праці». Від зіткнення каменів сипалися іскри, вогонь не міг не виникати постійно. Довелося, навпаки, боротися з цією мимовільною появою вогню, і лише потім «навчатися» використовувати його корисні властивості, насамперед — витоплювати кістковий мозок із кісток.

3. Розум у безпосередніх предків людини (пізніх палеоантропів, або троглодитів) виникає в результаті проходження страшної стадії «адельфофагії» («поїдання побратимів»), канібалізму. У результаті надзвичайної екологічної кризи в останній льодовиковий період єдиний вид палеоантропів розщеплюється на два: на «годувальників» і «годуваних».

Але потім вид «годувальників», що піддається поїданню, бурхливо відокремлюється, і в результаті протистояння з «годованими», у страшній боротьбі за самозбереження, він стає Homo Sapiens, неоантропом. Лише неоантроп може вважатися власне людиною. У нього в префронтальній ділянці кори головного мозку з’являються ті нейрофізіологічні новоутворення, які роблять можливим володіння мовою, мисленням. У нього виникає самоусвідомлення, бачення себе з боку. «Людина опановує себе, як предмет». Відбувається ключова подія: виділення нашого предка з тваринного світу та його перехід на абсолютно новий соціальний рівень.

«Природа підказала вузьку стежку (яка, однак, у подальшому вивела еволюцію на небувалу дорогу). Розв’язання біологічного парадоксу полягало в тому, що інстинкт не забороняв палеоантропам вбивати представників свого власного виду. Екологічна щілина, яка залишалася для самозбереження у приреченого Природою на загибель спеціалізованого виду двоногих приматів, всеїдних за своєю природою, але трупоїдних за основним біологічним профілем, полягала в тому, щоб використовувати частину своєї популяції як самовідтворюване джерело їжі. Дещо, віддалено схоже на таке явище, добре відоме в зоології. Воно називається адельфофагією («поїданням побратимів»), що часом набуває у деяких видів більш-менш помітного характеру, хоча все ж ніколи не стає основним або одним з основних джерел харчування».

Поршнев доходить такого висновку.

Виходом із суперечностей виявилося лише розщеплення самого виду останніх палеоантропів (троглодитів) на два види. Від колишнього виду порівняно швидко й бурхливо відколовся новий, що ставав екологічною протилежністю. Якщо палеоантропи не вбивали нікого, крім подібних до себе, то неоантропи стали інверсією: у міру перетворення на мисливців вони не вбивали саме палеоантропів. Спочатку вони відрізняються від інших троглодитів тим, що не вбивають цих інших троглодитів. А набагато, набагато пізніше, відокремившись від троглодитів, вони вже не лише вбивали останніх, як будь-яких інших тварин, як «нелюдей». Але вони вбивали й подібних до себе, тобто неоантропів, щоразу з мотивом, що ті — не цілком люди, скоріше ближчі до «нелюдей» (злочинці, чужинці, інаковірці)».

З Поршнєвим довго не погоджувалися, поки, нарешті, не настав час під тиском дедалі нових антропологічних відкриттів визнати його висновки, принаймні два перші. Зараз більшість антропологів поділяють висновки Поршнєва щодо способу харчування предків людини та походження вогню.

Проте пріоритет Поршнева жодним чином не враховується. Тобто з антропологією повторюється та сама «історія з географією». Радіо винайшов не Попов, а Марконі, перший літак побудували брати Райт, а не Можайський. Та й таємницю походження людини незабаром розкриє якийсь Драйштейн, і наукова спільнота захоплюватиметься новим генієм з його милою «загальнолюдською» мордочкою, і теж, як і на останньому фото Ейнштейна, з язиком, що стирчить аж до грудей.

Однак головний, кардинальний висновок про дивергенцію (розбіжність) палеоантропів і неоантропів у результаті адельфофагії, канібалізму (що й стало причиною виникнення розуму у неоантропів) досі науковим співтовариством повністю ігнорується. Як це так, щоб «вінець творіння», що володіє мозком, цим «найскладнішим механізмом у Всесвіті», раптом виявився звичайним людожером?! Та не може бути такого, бо ж ніколи такого не може бути! Мабуть, тому драйштейни поки що на науковому горизонті й не з’являються, бо це якесь, м’яко кажучи, не дуже хороше для них відкриття.

Щоправда, зараз навіть західні антропологи (які найбільше схильні до пихатого обскурантизму) все-таки почали підходити більш реалістично до питання про стародавній канібалізм серед предків людини. Як то кажуть, нікуди дітися, доводиться іноді й їм миритися з фактами. З цими «маленькими, огидними фактами, що руйнують найвеличніші й найпрекрасніші теорії».