Земля і Місяць, ріднесенькі посестри

 

 

 

Питання про особливий статус Сонця серед подібних до нього зірок, а отже, і про унікальність усієї Сонячної системи, тісно пов’язане з актуальною темою антропного принципу — умов не випадкової, а необхідної появи у Всесвіті білкового типу життя, його земноподібного варіанту. Це випливає з існування фундаментальних фізичних характеристик Всесвіту, величини яких досить жорстко фіксовані. Тоді, якщо органічна форма життя (з її виходом на шлях самоусвідомлення в результаті універсальних процесів самоорганізації) є виключно ймовірним етапом у Всесвіті, що розвивається, то наскільки поширене в Космосі буття, цілком аналогічне нашому? Чи ми, Земля, Сонце, планетна система, все ж настільки своєрідні, що схожих на нас «братів по розуму» й не знайти?

Поговоримо насамперед про Сонце, про його особливу фізичну «статус». Понад 15 років тому астрономи дійшли висновку про певну відмінність Сонця від тих зірок, до яких наше світило найближче за фізичними характеристиками. А це — зірки, що зустрічаються досить часто, — жовті карлики, температура поверхні яких сягає 6000 °С, і тому їх відносять до так званого спектрального класу зірок G2V. Як виявилося, найчисленнішими в діапазоні спектральних класів від F8V до K3V є не жовті зірки, що точно відповідають сонячному типу, а дещо відмінні від нього — G3V і G5V, тобто «пізніші» або з нижчою температурою, ніж Сонце.

Що стосується хромосферної активності, то Сонце належить до найспокійніших серед аналогічних світил. Причому відомо, що тривалість циклу активності «сонячних зірок» фактично збігається з 10—11-річним ритмом сонячної активності.

Фахівці не сумніваються, що активність зірок зумовлена магнетизмом: процесами виникнення та розвитку, аж до розпаду, локальних магнітних утворень у зовнішніх областях цих плазмових об’єктів. Досить успішно такі магнітні поля описуються в магнітній гідродинаміці ефектом динамо, що розглядає взаємодію обертання зірки з підфотосферною конвекцією. Однак теорії циклів типу сонячних поки що не існує.

Ми переконані: активність зірки — це принципово загальносистемний процес, що охоплює всю планетну систему; таке довготривале (стаціонарне) утворення, як планетна система (у всякому разі — наша), організовується за принципом золотого перетину, що гармонізує всі частини системи між собою; якщо обертову систему моделюють плоским «золотим» спіральним каркасом, то вона може мати набір власних циклів («твердотільних»), що послідовно відрізняються за величиною рівно в 11 разів. Оскільки природні системи не є суто ідеальними структурами, то певний їхній параметр дещо відрізняється від числа золотого перетину, тим самим демонструючи «індивідуальність» кожної системи (у межах «наближених до золотого перетину» значень), і тому коефіцієнт пропорційності між сусідніми за величиною циклами може коливатися в межах від 8 до 15, загалом наближаючись до 11. Відрізок часу, рівний року (або близький до нього), на нашу думку, виявляється в Сонячній системі, як і в інших, схожих на неї, певним часовим модулем, бо Земля розташована відносно центрального Сонця на встановленій природними законами оптимальній відстані — на «колі життя», де тільки й можлива поява та розвиток антропоморфного типу життя. Отже, цикл у 300–400 діб для планетних систем навколо сонцеподібних зірок, мабуть, є в багатьох відношеннях фундаментальним.

У результаті для Сонячної системи, як системи «золотої», виявляється важлива особливість місячного циклу — взаємозв’язок обертання поверхневих шарів Сонця (у приполюсних його областях — 33 доби, на геліоекваторі — 25) з кінематикою тієї специфічної зони Сонячної системи, яка прилягає з боку Сонця до земної орбіти (саме в районі «кола життя»): 11-кратне збільшення швидкостей обертання поверхні Сонця чисельно відображає орбітальні («кеплерові») швидкості поперек зазначеної кільцевої зони шириною 25 млн км. Так, найбільший, навколополюсний, цикл обертання Сонця (33 доби) відповідає власному ритму всієї системи в 363 доби, тобто фактично «кеплеровому» періоду поблизу самої орбіти Землі (365 доби = 11 • 33,2 доби). До речі, найменший, екваторіальний, період обертання Сонця (25 діб) при множенні на 11 перетворюється на 280 діб (40 тижнів) — термін, необхідний для повного дозрівання яйцеклітини людини.

Інтуїтивно зрозуміло й цілком доказово, що реальним провідним циклом у Сонячній системі (а отже, опорним у її «золотому» спіральному каркасі) є певний проміжний період обертання Сонця, що лежить між періодами обертання фотосфери на геліоекваторі та поблизу полюсів. Згідно з сучасними даними, 2/3 об’єму Сонця (його ми назвемо Сонцетілом) обертається як одне ціле з проміжним періодом у 27 діб. Зазначений об’єм — це вся внутрішня область нашого світила з променистим перенесенням енергії під конвективним зовнішнім шаром; вона має радіус ~ 87 % від радіуса Сонця.

Згадаймо тепер, що сидеричні (відносно зірок) періоди обертання Місяця навколо осі та навколо Землі становлять подібний інтервал — 27,3 доби; екватори ж Сонця та Місяця практично паралельні один одному, будучи нахиленими до екліптики під кутом у 7 градусів. Уявімо собі шлях Місяця навколо Землі (до нас, як відомо, завжди звернена одна й та сама його півкуля) у вигляді певного вузького Місяцевого кільця. Помістимо подумки це Місяцеве кільце в Сонце, назвавши його вже Місяцевим поясом. Зауважимо при цьому, що відносні розміри Сонцетіла та Місячного поясу відповідають золотій пропорції. Виявилося зовсім не очевидне заздалегідь: швидкість обертання Місячного поясу всередині Сонця дорівнює 1 км/с, що збігається зі швидкістю обертання самого Місяця по орбіті навколо Землі, тобто зі швидкістю обертання Місячного кола.

Що з цього випливає? — А те, що існує жорсткий зв’язок між рухом Місяця навколо Землі, або обертанням Місяця навколо власної осі, та цілісним обертанням Сонця, яке задає певний ритм усій планетній системі. Саме екваторіальна зона внутрішнього об’єму Сонця міцно пов’язана з Місяцем «приводом» відстані Сонце—Місяць. Більше того, з Місяцем пов’язаний не весь Місячний пояс, а певна його частина, тобто глибинна ділянка всередині Сонця, яка, звісно, може й зміщуватися в сонячному плазмовому тілі. Складається враження, що діє своєрідний механізм спільного обертання, не обов’язково гравітаційного походження. У реальності, звичайно, він допускає невеликі розбіжності, але, тим не менш, забезпечує неухильне керування світлоносним об’ємом Сонця крихітним тілом Місяця. Зірка розкрутила супутника планети! Планети, до речі, розташованої в особливій зоні Сонячної системи — на «колі життя».

Тонка й довга «спиця» (1:400) Місячний пояс — Місячний круг з’єднує Сонце з Місяцем, ніби вмонтований у річне колесо, і за 12 місяців обертається навколо осі екліптики; а з циклом, приблизно в 11 разів меншим (близькомісячним), він обертається навколо осі Землі. Зачепити таку натягнуту струну напружень — вельми небезпечно. Чи не тому так несприятливі короткі періоди сонячних затемнень і більш тривалі — місячних? Тоді, мало того, що зникає світло Сонця, пряме чи відбите, ще й Земля перетинає або «новомісячну струну», або «повномісячну», опиняючись, не інакше, як у забороненій вузькій просторовій зоні. Відомо про цілком особливий 1935 рік, коли п’ять сонячних і місячних затемнень пройшли тривожною серією за один рік (з загалом семи можливих), сповіщаючи про переломний для Землі 1936-й. Про це не раз писала своїм кореспондентам Є.І. Реріх.

Сучасним астрономам очевидно, що Місяць із Землею за співвідношенням мас і розмірів — унікальна пара: Місяць назвати супутником не так уже й просто; скоріше, Земля з Місяцем — подвійна планета, яка, на думку вчених, 4 млрд років тому була дуже тісною парою (відстань до Місяця була втричі меншою). Ми, безперечно, стикаємося з дивовижною резонансною ситуацією в Сонячній системі... Керує недрімаюче сонячне око, воно міцно утримує охоронний місячний обруч, а в центрі його, як у лоні — у оболонці плоду, що живила, але вже зів’яла, веде рахунок місяцям зерно майбутнього земного Духа...

Своєрідна езотерична космоеволюційна роль не тільки Сонця, а й Місяця у становленні антропоморфного життя на Землі: якщо Матір’ю нашої Землі був Місяць, то Батьком — Сонце. «Місяць — мати, яка ходить навколо колиски своєї дитини, охороняючи її, будучи старшою й повніше розвиненою, ніж ця дитина» (Є.І. Реріх. Листи (1929–1938). Мінськ, 1992, т. II, с. 61). Як повідомляє в «Таємній доктрині» Є.П. Блаватська, «передавши все своє життя, енергію та силу новому центру (Землі), Місяць, дійсно, стає мертвою планетою, обертання якої з часу народження нашого глобуса майже припинилося». Останнє зауваження є вельми суттєвим, бо ми дізнаємося, що колись обертання Місяця навколо своєї осі відбувалося швидше (так вважає й наука), але потім, також у найдавніші часи, через або завдяки переходу місячних монад на Землю, цей період збільшився, ставши, як ми тепер бачимо, фактично рівним середньому обертанню Сонця. Земля опинилася під впливом великого синхронізму двох світил — Сонця й Місяця, які опікуються людством уже 18 млн років, від середини Третьої Корінної Раси (Лемурійської) до П’ятої Раси (Арійської), нинішньої, що заявила про себе приблизно мільйон років тому. (Є.П. Блаватська в «Таємній Доктрині» уточнювала, що людство, вже поділене на дві статі, існує 18,6 млн років, згідно з брахманськими вченнями та деякими індуїстськими календарями.)

Що ж стосується появи на світ кожної людини, то й тут виняткова місія Місяця. «Якщо прибрати Місяць з нашого неба, то більше не народиться жодна людина. Той градус Зодіаку, в якому був Місяць у момент фактичного зачаття, яке не завжди збігається з часом запліднення, з’явиться на східному або західному горизонті в момент народження. Цикл дозрівання насіння та яйцеклітини відбувається у повній відповідності до руху Місяця навколо Землі та Сонця».

Відомо, що середній термін виношування людського плоду в утробі матері становить 266 ± 7 діб, тобто 38 тижнів ± 1 тиждень, або 9 місячних місяців (зауважимо, що традиційно число 9 — це число повноти). У «тижневому» уявленні фігурують числа 37, 38, 39. І тут, як у відомому в фізиці поєднанні 137, ми стикаємося з наполегливим поєднанням чисел 3 і 7, або 3 і 8, або 3 і 9. (Аналогічно до цього, відстані від Сонця до Меркурія, Землі та досить широкого поясу астероїдів виражаються в одиницях середньої відстані до Меркурія таким чином: 1, 3, 7÷8÷9.)

Період дозрівання людського плоду в добах, як видно, коливається в таких межах: 259÷266÷273. Це можна записати й так: 100Ф²÷100γ÷100е, квадрат числа золотого перетину (Ф = 1,618..., Ф² = 2,618...), е — основа натурального логарифма (е = 2,718...), γ — важливе проміжне число 2,666... = 8/3, що виступає множником при описі багатьох природних закономірностей.

Як не дивно, але ми мусимо констатувати, що внутрішньоутробний етап у розвитку людини пов’язаний із трьома фундаментальними безрозмірними константами: Ф², γ, е, взаємозалежними, що тяжіють до числа три. І всі вони будують у природі просторові спіральні каркаси різних систем — «золотих» та подібних, будучи, до речі, зумовленими антропним принципом.

Найменший середній період виношування плоду фактично відповідає 260 добам. Календарний цикл, заснований на такій самій кількості доби, що походить із найдавніших часів, використовувався стародавніми мешканцями Америки нарівні з основними періодами в 360 і 365 доби. Фахівці з культури народів майя вважають, що 260-денний рік «цолькін», який сформувався до 200 року до н. е., був проміжком часу від посіву до збору врожаю.

За даними астрофізика А.М. Чечельницького, який розглядав Сонячну систему як мега-атом із фундаментальним хвильовим спектром циклів, ритми найближчого до Сонця Меркурія (і тільки у нього) виявляються саме місячними та навколомісячними, серед яких мінімальне значення дорівнює тому ж періоду в 27,3 доби. Так, цикл у 27,3 доби — справді опорний у Сонячній системі, у всякому разі для її внутрішньої області — до поясу астероїдів. Цей ритм впливає на біосферу, можливо, через складний ланцюг різноманітних зв’язків типу: Сонце — Земля, Сонце — Місяць — Земля, Сонце — Меркурій — Місяць — Земля.

Не виключено, що саме місячний (або схожий) ритм у поєднанні з річним (дванадцятимісячним) власним «золотим» ритмом системи не тільки зумовив народження біосфери Землі, сформував її, але й спочатку був необхідним для появи на ній людини та ноосфери. Особливого звучання набувають слова з бесід Є.І. Реріх з Учителем (1940 — 1950-ті рр.): «...не можна вивчати Сонце без вивчення Місяця та їхньої взаємодії з Землею. Наука про Сонце та Місяць має безпосереднє значення для нашої Землі та всієї Сонячної системи». Згідно з Е.П. Блаватською, «Сонце є зовнішнім проявом Сьомого Принципу нашої Планетної Системи, тоді як Місяць є її Четвертим Принципом...». Пам’ятаючи про сказане раніше про місячні монади, що прийшли на Землю мільйони років тому, можна додати: якщо нижчі предки земного людства названі Місячними, то Сонячними — Вищі; вони прийшли з Венери, принісши «себе в жертву тварині в ім’я її просвітлення».

Шлях до грандіозної мети — становлення ноосфери — був довгим, а «провідником» на ньому могла бути й, справді, Місяць! Звичайно, лише найтонше поєднання певних якостей має скластися, щоб на відповідній планеті біля відповідної зірки було дано старт фізичному прояву білкового антропоморфного життя, духовному становленню людини. Ще в «Листах Махатм» понад сто років тому було сказано, що «не кожне планетарне тіло стає носієм Людини»...