Цивілізація канібалів 3. Світова еліта це не люди

 

 

 Небезпека, кров, розпуста, обман –

ось що є суттю страшного роду;

Той з них, хто з кам’яною душею

Пройшов усі ступені злочинності;

Хто холоднокровно розрізає

Вдову з бідною сиротою,

Кому смішне дитяче плач,

Хто не прощає, не щадить,

Кого вбивство веселить,

Як юнакові побачення з коханою.

О.С. Пушкін, «Брати-розбійники»

Про добро і зло

Почати доведеться здалеку, – але це тільки на перший погляд здається далеким, бо все, що стосується людини, надзвичайно переплетене й взаємопов’язане. Уже багато років я розробляю концепцію існування видових відмінностей у людстві. Вона ґрунтується на антропологічному вченні Бориса Федоровича Поршнева (1905–1972 рр.). Цьому великому російському вченому вдалося здійснити те, що справді здавалося вже неможливим: перед загадкою походження людини науковий світ, визнавши власну безсилість, опустив руки. Б.Ф. Поршнєв створив науку палеопсихологію — об’єднав весь комплекс розрізнених знань про людину (від палеоантропології до патопсихології та соціології) і висунув найдостовірнішу на сьогодні гіпотезу походження людини (антропогенезу).

Суть її полягає в тому, що предки людини — так звані троглодитиди (від австралопітеків до палеоантропів) — не були ніякими мисливцями чи вбивцями. Це були всеїдні, значною мірою рослиноїдні, але переважно м’ясоїдні вищі примати, які використовували камені для удару як компенсацію відсутніх у них анатомічних органів для розчленування скелетів і розбивання великих кісток тварин та для зішкрібання з них залишків м’яса. Однак для вбивства тварин жодних — ані анатомо-морфологічних, ані нейрофізіологічних — новоутворень у них не було.

Це були некрофаги, падальники: вони лише вишукували кістки великих травоїдних тварин, що загинули або були вбиті справжніми хижаками, і своїми горезвісними «знаряддями праці» — кам’яними рубаками — розколювали їх і добували таким чином кістковий мозок. Звідси — і прямоходіння (треба було носити або каміння, або кістки), і вогонь (під час обробки каменів сипалися іскри), і майже повна втрата волосяного покриву (від постійного контакту з вогнем і впливу сонячної радіації). Отже, прямоходячі безсловесні примати, які використовують каміння як знаряддя, але не для полювання чи якоїсь там праці.

Безпосередні ж попередники людини (палеоантропові гомініди, або троглодити) за часів останнього льодовикового періоду, потрапивши в екстремальні екологічні умови, розпалися на два підвиди на тлі виникнення найрідкіснішого серед ссавців феномену – «адельфофагії». що перекладається як «поїдання побратимів». Усі ознаки канібалізму у палеоантропів, які відомі антропології, прямо вказують на посмертне поїдання черепного та кісткового мозку і, ймовірно, всього трупа подібних до себе істот. Відбувся перехід частини популяції — «тих, кого годують», — до хижацької поведінки стосовно представників іншої частини популяції — «годувальників». Пралюдина з групи «годувальників», яку пожирали, набула розуму від страху бути вбитою істотою, зовні дуже схожою на неї. В основі людського мислення та мовлення лежить так звана дипластія, або словесний образ, що замінює у свідомості кожен сприйманий об’єкт зовнішнього світу за принципом тотожності «і-і». Нічого подібного немає у знаках тварин. Слово одночасно — і тотожне предмету, що позначається, і повністю відмінне від нього, що є абсолютно абсурдним. Логіка та синтаксис, практичне й теоретичне мислення — це не що інше, як деабсурдизація. «Я можу бути вбитий такою самою істотою, як і Я!» Від цієї моторошної «першодумки» предок людини ніби «збожеволів», став невротиком. Це й стало первинною дипластією: «Федот, та не той!» Саме це потрясіння й стало першим проблиском гомінізації тварини, появи в неї самоусвідомлення, тобто здатності подивитися на себе з боку, вирватися з рамок конкретно-предметного інтелекту тварин. Людина «опанувала себе як предмет». Розпочався бурхливий, лавиноподібний процес становлення другої сигнальної системи, яка повністю перебудувала вищу нервову діяльність цього дивовижного примата, підірвала всю його видову долю, що стала нам добре відомою історією людства. Одночасно з цим самоусвідомленням (інакше кажучи — при народженні розуму) відбувається й неминуче закарбування, або так званий «імпринтинг» хижацької поведінки, внаслідок якого вбивства собі подібних постають перед розсудливою людиною на довгі століття як природні. У цьому плані страшний «імпринтинг вбивства людей», що став найбільшою трагічною помилкою людства, бачиться як найвища ціна, сплачена людьми за набуття ними розуму.
Значимість палеопсихологічного відкриття Поршнева полягає ще й у тому, що висновки його теорії цілком застосовні й до сучасності, вони дозволяють пояснити справжні причини існування морального та соціального зла в житті людей. З цієї концепції антропогенезу очевидно випливає основоположний висновок про моральну (видову) неоднорідність людства, яке за своєю поведінкою (точніше, за її мотивами) поділяється на стадних — правильніше буде говорити про суспільних людей — та хижаків, точніше, хижих гомінідів. Останніх не можна називати людьми в етичному сенсі цього поняття. Вони, за визначенням Гегеля, «морально неосудні», а якщо щось і відрізняє людей від тварин, то це — моральність, поняття, яке до тваринного світу не застосовується. Ця думка вже сотні років витає в повітрі. Ще Конфуцій стверджував, що для людини існують поняття «добре» і «погано», а для тварини — ні. Чарльз Дарвін ніби підсумовує: «Я цілком згоден з думкою тих письменників, які стверджують, що з усіх відмінностей між людиною і тваринами найважливішою є моральне почуття, або совість. Ми бачимо в ньому найблагороднішу з усіх людських рис».

Сучасні хижі гомініди — це нелюди — суперанімали (superanimals — надтварини) і псевдолюди — сугестори (suggest — навіювати), маніпулятори-пристосуванці. Хижацька установка включає дві зоопсихологічні риси: злобність і підступність. Людських хижаків можна ідентифікувати й виявляти вже в дитинстві, що переконливо продемонстрував російський педагог, лікар Петро Францевич Лесгафт. У своїх багаторічних дослідженнях дитячої поведінки він виявив так звані «шкільні типи»: «честолюбний тип», «лицемірний». «злобно-пригнічений» — дітлахи цих типів не мають і ніколи не матимуть моральності — такий вердикт вченого щодо них. «Вранці, вбивши батьків, вони ввечері заснуть сном праведника». Це й є суперанімали та сугестори, які підростають на горі людей. Сугесторів найточніше вважати специфічними паразитами, вони повністю підпадають у своїй поведінці під визначення зоолога Лейкарта: «є паразитами стосовно більших і сильніших організмів, а стосовно рівних собі та найслабших вони поводяться як справжні хижаки». Представники всіх «еліт» суспільств поводяться саме так.

Тому настільки несхожі істоти, якими є хижі гомініди та нехижі люди — дифузний вид і неоантропи (у Лесгафта це — «добродушний» та «пригноблений» типи), що мають різні генотипи, відповідальні за діаметрально протилежні поведінкові установки, не можуть володіти водночас хоча б якось збіжними моральними параметрами. Звідси й виникає загальнолюдська трагедія — одвічна боротьба «добра і зла». Ситуація ускладнюється ще й тим, що частина нехижих людей, які мають слабо розвинене моральне почуття або потрапили в несприятливі соціальні умови, піддаються впливу хижості, стають хижими самі й найчастіше перетворюються на пішаків у чужій страшній грі.

Ось у такому сумному, але правдивому світлі постає міжвидова боротьба в людській історії. У різні часи й епохи її називали по-різному. Це — і боротьба «Добра і Зла», і «Бога і диявола», і «Світла і Темряви». Насправді ж усе це лише різні, по-дитячому наївні, назви смертельного протистояння аморальної, морально неосудної купки хижих паразитів і всього іншого — нехижого — людства. Найстрашніше в цьому одвічному протистоянні те, що жодне примирення тут неможливе. Привести до тями людських хижаків не можна — вони справді несамовиті.

Гранично агресивні, вбивчі суб’єкти — це суперанімали, саме вони складають кістяк усіляких об’єднань авантюристів («конвіксій» за Гумільовим). Підступні, безбожно обманливі «активісти»: всілякі «жучки», лихварі, ділки, махінатори та злочинні бізнесмени — це зазвичай сугестори.

До сугесторів же слід ставитися так само, як до деяких жінок: примхливих, самозакоханих, вразливих, мстивих — із «розкішним» набором рис із «ярмарку марнославства». Тому зрозуміло, що з ними краще не зв’язуватися, бо це тільки нашкодить собі. Поступатися їм треба хіба що в дрібницях і для вигляду, але ні в якому разі — не в основному. Тим більше не можна давати їм жодної «волі». І головне — не допускати до влади, гнати поганою мітлою за горизонт і далі! Добре б — куди-небудь у космос, за Сіріус чи ще краще за Туманність Андромеди…

Залишиться тоді в такому привабливому Майбутньому лише легко подолана й весело усунена проблематика розумової недолугості. Хоча зникнуть війни й несправедлива експлуатація людини людиною, все ж збережеться безліч «родних плям» хижого світу, таких як наркоманія, алкоголізм, побутова злочинність. Та й явна жахливість далеко не відразу зникне. Ті хижі гомініди, що залишилися, звісно, перебуватимуть у постійному невротичному стані через нестерпні для них соціальні заборони. Ті самі «не вбивай», «не кради» — але вже «без фокусів», жодні «номери» не пройдуть! І тому вони час від часу «вибухатимуть» — вбивці, сексуальні маніяки, грабіжники, людожери та інші монстри спонтанно з’являтимуться на «суспільній сцені», залишаючись спорадичною темою дня.

Одним із останніх притулків хижих гомінідів, окрім кримінальних структур, мабуть, ще надовго залишаться саме сфери мистецтва. Цей процес, власне, триває вже давно. Замість «яскравих кар’єр» піратів, нічних вбивць, лісових грабіжників, ринкових злодіїв багато хижих гомінідів, переважно сугестори, освоюють уже зовсім інші професії та «творчі» заняття. Їхні нові соціальні ролі — це кінорежисери, актори, комівояжери, психотерапевти, релігійні проповідники, порнофотографи, журналісти тощо. Але шкода, яку вони завдають і тут, є досить відчутною. Іноді здається, що краще б (для кінцевого результату) вони все-таки грабували й вбивали по-старому, але зате тут же на місці відстрілювалися або забивалися камінням.

Підсвідомість суперанімалів і сугесторів дійсно бідніша, але не в плані її насиченості інформацією (вони можуть бути й «ходячою енциклопедією»), а в «якості» такої інформації. Хижі гомініди непіддатливі на навіювання, вони «не вірять на слово», а лише «беруть до відома», і тому зберігають ніби «мертву» інформацію, «неживі» факти. Точно так само, як і інші хижаки, вони вбивають жертву й закопують залишки трупа, щоб потім доїсти її й забути про неї, готуючись до наступного полювання. Така взагалі «стратегія» їхньої поведінки в цьому світі. «Файли спливаючих програм», хоча й збираються в них автоматично (як враження) у довготривалій пам’яті, але вони не працюють належним чином: самі вони не «виникають», їх потрібно «відкопувати», діставати з ями. Водночас «механіка» роботи людського мозку така, що думки ніби «виникають самі», вони саме «самостійно спадають на думку» — спонтанно виринають із підсвідомості.

Кіноекранна клоунада Чапліна дорого обійшлася людству. Вона коштувала Білій людині репутації в очах мешканців країн Третього світу. Чаплін знизив, принизив статус європейця — колонізатора, господаря, місіонера. Народи колоній зрозуміли, що й Білу людину теж можна бити по морді, копати під зад, принижувати тощо. Можна, звичайно, вважати це й внеском в антиколоніальну визвольну боротьбу пригноблених народів, але навряд чи Чаплін переслідував настільки високі цілі. І шкоду, заподіяну Чапліном європейській цивілізації, важко виміряти.

«Зона впливу суперанімалів» розташовується вздовж вертикальної осі координат, а «зона поширення сугесторів» примикає до горизонтальної координати. Хижі гомініди тяжіють до певних людських занять (артист, поет…) і охороняють ці сфери, але багато «робочих місць» вони створюють і самостійно (кілер, «авторитет»…), втягуючи у сферу свого негативного впливу й нехижих людей. А все інше — нехижацьке — людство ніби намагається вислизнути з цих «хижих ножиць» злості й підступності. Але дається їм це надзвичайно важко — ці «ножиці» вже тисячі років у людській крові.